Автори фільму намагалися зрозуміти, що змушує людину приїхати в чужу країну та вбивати.
Замість музики в "Intercepted" лунають перехоплені українськими спецслужбами телефонні розмови російських окупантів з їхніми родинами. Про це повідомляє "Дивогляд" із посиланням на сайт Берлінале.
Під час розмов багато рашистів зізналися у зґвалтуваннях, грабунках та жорстоких катуваннях.
"Я дуже хочу, щоб цей фільм побачила світова спільнота, і насамперед росіяни. Ми зробили їм велику послугу, створивши портрет, який вони б про себе нізащо не зробили. Моя мета з цим фільмом доволі проста – коли злочинці вже сидітимуть за ґратами, а це неодмінно станеться, я хочу, щоб кожне їхнє слово, кожен лінгвістичний зворот залишався в історії. Це яскравий текст для вивчення фашизації суспільства і дегуманізації окремої людини", – сказала режисерка Оксана Карпович.
Знімальна група проїхала тисячі кілометрів, щоб відзняти відеоряд для фільму в зруйнованих містах і селах Харківської, Київської, Миколаївської областей та на Донбасі.
"Мене, зокрема, інтригувала роль російських "мирних жителів", як вони люблять самі себе називати: матерями, дружинами і сестрами російських військових. Напевно, більшість розмов, що потрапили у фільм, — це розмови солдатів саме з жінками", — розповіла режисерка.
«Мам, мне так понравилось пытать! Я тебе могу рассказать, про какие пытки я узнал и в каких участвовал» (і розповідає). — Сынок, это нормально. Я бы, если бы туда попала, тоже ловила бы кайф, а как иначе?»
«Нет, я не озлобился здесь — я просто убиваю нациков. Вчера идем, нам навстречу женщина с двумя детьми — ну мы их и положили. — Ну правильно, они нам враги. — Да, мне их не жалко. Это их выбор. Могли бы уехать, как остальные. — Правильно, не жалей их. Бей».
«Ты там базы НАТО видел? — Не-а. — Не ври мне — там на каждом шагу их базы, нам по телевизору рассказывают. — Не смотри телевизор, мам — там неправду говорят. — Ну как это неправду? Правду, конечно. Вас потому и послали туда, чтобы вы нас от НАТО защищали. Вы герои. Так и передай друзьям. — Не осталось друзей почти никого — всех поубивало. — Я горжусь тобой и твоими друзьями».
«Ты знаешь, эти хохлы злоебучие так хорошо живут — лучше нас, правда. — Ну так понятно — их Запад содержит, они боятся это потерять и за это воюют — а за что еще?»
«Я тебе и детям столько шмоток привезу — мы тут в квартире сейчас, они все бросили, убежали. Спортивная такая семья — одних кроссовок десять пар, и все фирменные. Я все собрал, в рюкзак запихнул. Ребята грузовиками вывозят, а у меня нет грузовика. — Хороший ты у меня, хозяйственный — все в дом. Кстати, Софье в этом году в школу — может, где-нибудь компьютер заберешь?»
У цих розмовах голоси з Росії набагато цікавіші, ніж голоси окупантів. З цими все ясно — вони прийшли забирати, вбивати, катувати. Але саме жіночі голоси — матерів, дружин, подруг — показують такий ступінь дегуманізації, який можливий, здається, лише у фантазії-антиутопії. Ці люблячі голоси просять більше вбивати, щоб кохані скоріше повернулися додому. Ці голоси бажають смерті українцям. Ці голоси просять не шкодувати дітей.
Оксана Карпович зізналася, що найбільше її приголомшила агресія і ненависть росіянок.
"У контексті вторгнення росіянки вирізняються особливою жорстокістю. Це феномен, який мене цікавив і продовжує цікавити після завершення роботи над фільмом", — сказала Оксана.
Після Берлінале Карпович хоче показати свій фільм і в інших країнах світу.
"Сподіваюся, що після "Берлінале" фільм мандруватиме, зокрема до тих країн, де потужно працює російська пропаганда і де усвідомлення людей, що Росія — це імперська фашистська держава, невисоке. Я хочу вірити, що наш фільм має хоч невеличкий потенціал у тому, щоб когось із цих людей переконати або щонайменше спровокувати на роздуми", — сказала Карпович.
