Керівник військової адміністрації Краматорська Олександр Гончаренко відповів на емоційні претензії городян щодо витрачання бюджетних коштів.
Днями в соцмережах Краматорська розгорілася справжня битва між жителями міста та керівником військової адміністрації Олександром Гончаренком. Краматорчани висловлювали претензії щодо доцільності деяких витрат із місцевого бюджету, градоначальник відповідав, причому дещо нервово і на межі пристойності.
Коли пристрасті вщухли, Олександр Гончаренко опублікував у Facebook великий текст-роздуми на тему, що викликала суперечки. Наводимо текст майже повному обсязі.
"...Десь ми заблукали в непорозумінні один одного. Напевно десь між евакуацією з рідного міста та життям у прифронтовому місті.
Від панічних дзвінків мені серед ночі з питанням "чи є тривога, бо я її не чую?" та "чи буде завтра потяг на Львів?" аж до "коли ввімкнете ліфти, суки ісполкомовські?!".
Від моніторингу заправок на яких є паливо, щоб виїхати з міста та пустих полиць в останніх відкритих продуктових магазинах до "верните бухло в город, сколько можно это терпеть?!"
Від кави на буржуйці під дощем до "почему напор в кране слабый, прилет то вчера еще был, а не сегодня! Сколько можно ремонтировать?"
…Десь там й блукаємо останній рік…
Ми змінились, розділились, обурились, підлаштувались, повернулись, об'єднались та втомились.
Але ми продовжуємо жити.
Світло, газ, вода, опалення, транспорт, ремонти, освіта, культура, ліфти, поховання, медицина, гуманітарка, весілля, світлофори та квіти з деревами. Все це про місто. Про прифронтове місто. Яке намагається жити. В якому залишись його мешканці з різних обставин. До якого повернулись мешканці... з різних обставин. До якого відряджають, везуть родини чи залітають на декілька годин - випити кави та видохнути пил.
Війна не скінчилась. Нас постійно обстрілюють. Ми втрачаємо краматорців, як військових, так й цивільних. Але місто живе. Місто дихає, хоча й не на повні груди.
Місто не окуповане завдяки тим, кого ми поховали, завдяки тим, кого ми приймаємо та проводжаємо.
Тут не буде степу, в якому нічого немає. Тут є плани на майбутнє.
Ми хочемо повернути дітей до шкіл, студентів до вишів, а батьків - на їх звичні місця роботи, або вже нові... бо старі - знищує системно ворог.
Але це не процес одного дня. Це не плани на папірцях в далеких теках, які ніколи не відкриють. Або взагалі - забудуть після Перемоги. Це відбувається сьогодні. Попри все. Попри плани ворогів чи ниття розумників, які вже попрощались зі своїм містом десять разів після лютого 22го.
Краматорськ допомагає ЗСУ.
Дуже багато. Дуже. Це роблю не я, це робите виключно ви. Ваші місцеві податки йдуть напряму до воїнів. Та податки воїнів - направляються на допомогу воїнів. Цільова допомога. На те, що їм дійсно необхідно в певний момент. Та якщо брати в порівняння з витратами на квіти, то це різниця у 200 разів.
Краматорськ саджає дерева.
Так. Дерева на кладовищі військових. дерева у парках. Ви саджаєте дерева на кладовищі військових та парках. З податків. Бо Краматорськ шанує. Бо він живе.
Так. Є й квіти. Ті самі квіти, яки збирають тисячі ваших сердець з підписами "моє улюблене місто!". Не викошене місто з пустими клумбами. А прифронтове місто з квітами. Яке всіх зачаровує.
Ми будемо спілкуватись, сваритись та з'ясовувати стосунки. Бо нам є про що говорити - про своє рідне місто, яке не згасло. Яке намагається бути на рівні з іншими містами, де є життя. Життя в умовах війни - воно інше, але воно є.
Багато хто не зрозуміє один одного. Тих, хто залишився. Тих, хто поїхав та тих, хто повернувся. На це потрібен час.
Навіть не знаю скільки…
Але, як би ми не бісили один одного - ми краматорці.
Як би я не шкодував за свої емоції та лайку, але це емоції від обставин.
Вибачте мені, кого зачепив. Окрім окремих пришелепкуватих бовдурів.
Бо життя не зупинилось на клумбі, як би хтось цього не бажав для Краматорська.
Краматорськ: прифронтовий. З квітами, вибухами, життям та планами на майбутнє..."
ПО ТЕМІ: Олександр Гончаренко: «Зараз працюємо на утримання, а не на розвиток міста»
