Колишній заступник голови Нацполіціі України В'ячеслав Аброськін поділився в Facebook спогадами про звільнення українського Слов'янська від терористів "ДНР".
"Все не було часу розповісти, як же ж було відразу після звільнення наших міст. Поділюся поглядом з двох боків. Слов’янськ, 2014 рік. Лише один епізод, а таких було тисячі.
5 липня 2014 року над міською радою Слов’янська знову замайорів український прапор - наші ЗС України та бійці Національної гвардії вибили із міста російських найманців та так званих місцевих ополченців. Місто було під окупацією майже три місяця.
Військові підрозділи пішли далі на Краматорськ, а ми, зведений підрозділ міліції, а це спочатку був саме я та ще один полковник з Департаменту карного розшуку й група місцевих міліціантів, почали проводити зачистку міста від терористів, які ще залишалися в місті.
На місто було страшно дивитися: дуже багато адмінбудівель були заміновані, на вулицях залишилася кинута військова техніка, зброя, люди просили продукти питання.
Вже в перший день під час зачистки від місцевих мешканців стали отримувати інформацію щодо звірячих діях російських найманців та місцевих ополченців під час окупації по відношенню саме до мирного населення.
Люди розповідали про двох закатованих та вбитих дияконів, 1973 і 1974 р.н., двох братів, 1984 і 1990 р.н., з багатодітної сім`ї пастора Павенка.
Ми почали проводити перші розшукові дії , затримали деяких колишніх ополченців та їх прихильників з кола місцевих, які надали нам інформацію про вбивства братів Павенків, надали свідчення про причетних, а також вказали місце захоронення вбитих - поряд з монументом «Героям громадянської війни» біля місцевої лікарні практично в центрі міста.
Копали звичайними лопатими, але тіл не надходили, поставили додаткові питання ополченцю, й він повідомив, що яму для поховання людей терористи копали екскаватором. Згодом на значній глибині побачили тіла людей. З цього захоронення ми дістали 14 тіл, серед яких були й сини пастора.
Це був тільки початок. На місцевому кладовищі до цього часу дуже багато хрестів на могилах, де вказана тільки дата поховання. Про те що було у місцевому морзі словами не передати: трупи людей були розкидані по всій будівлі, місцевий лікар втік разом з «воїнами»- ополченцями у Донецьк.
А тепер з іншого боку. Вже пізніше мені, як керівнику спеціальної групи міліції, що займалась орґанізацією роботи щодо встановлення розшуку та затриманню осіб, причетних до скоєння злочинів в складі НЗФ, стала надходити інформація від місцевих про те, що російські терористи залякували місцеве населення Ярошем, який при поверненні української влади прийде та буде вбивати й «їсти людей». Такі дурниці були і про Національну гвардію України.
Одна молода жіночка з маленькою дитиною на руках вже забагато пізніше розповідала мені, що повіривши цим байкам, в складі організованої групи жінок з дітьми, в середині червня, вночі на автобусах терористів з погашеним світлом виїхали до Горлівки, де декілька днів проживали в будівлі УБОЗ. Далі автобусом їх відправили до Сімферополя, далі під впливом пропаганди про нас українців- «людожерів» приймає рішення і з маленькими дітьми їхати далі до РФ. Після всіх поневірянь жіночка повертається додому на Донеччину, де виявляється, о, Боги, Дмитро Ярош та Національна гвардія України дітей не їдять.
Ось таке воно життя із поглядом з різних боків..."
