Я часто сміявся з його жартів по телевізору.
Він, дійсно, високопрофесійний актор і комік, і Бог його, і справді, поцілував на цій стежці в саму маківку.
Я не дивився жодної серії «Слуги народу». Хоча ні, брешу: коли інформація про цей епізод з'явилася в Інеті, переглянув шматочок серіалу, в якому на допомогу постраждалим від стихійного лиха українцям прийшло чомусь не рідне ДСНС, а російське МНС. І таки так, дещо був здивований розставленими акцентами.
Потім була новина, що шокує за своєю схематичностю та цинічністю (ох вже цей інститутський курс з психології!): актор-головний герой серіалу «Слуга народу» вирішив зіграти на симпатії телеаудиторії та реально балотується у президенти! То був навіть не цинізм. Це було відверто і похабно. Образливо. І були думки про те, що не можна тримати народ за таке бидло, є речі неприпустимі («анал-табу»)…
А воно взяло – і "прокатило".
Я пам'ятаю не найкращі відчуття від того, як тебе коригає перед телевізором під час перегляду теледебатів «Стадион так стадион». Я пам'ятаю всі ці «по приколу». Пам'ятаю жах від усвідомлення того, що неможливе – сталося. Я пам'ятаю високопосадовців-військових, які принципово не віддавали честь новообраному президентові під час телеінаугурації. Хотілося вити і не бачити нових реалій.
Ще пам'ятаю дикий сором від відвертого знущання західних ЗМІ над новим президентом України: «Як баран перед воротами».
І пам'ятаю дикий дисонанс у власному мозку від фрази реалій: «Зеленський – наш президент».
Тоді, розлютившись, я дав собі слово: до закінчення Його каденції, ніколи і нізащо не напишу фразу «Президент України Володимир Зеленський». І ніколи і нізащо не згадаю на сайті його посаду із великої літери – Президент. Тому що.
А ще я пам'ятаю мерзенний та липкий страх від передчуття майбутнього. Від передчуття великого лиха...
Фразу «Президент України Володимир Зеленський» я власноруч написав увечері 25 лютого 2022 року. З тієї самої великої літери. Цілком свідомо.
Я пам'ятаю, знаю, і досі впевнений у тому, що якби не Зеленський на чолі України – можливо, ми мали б зовсім іншу історію дня сьогоднішнього. Я абсолютно, незламно впевнений у тому, що Путін напав, зокрема, маючи на увазі слабкість і некомпетентність нинішнього вищого керівництва України. Я думаю, що, якби не було тих проклятих виборів, дуже багато було б не так страшно, трагічно і скоро.
Але ми здобули те, що отримали. І «Темрява спустилася на Єршалаїм» саме тоді, коли на його посту № 1 знаходився веселий і дотепний хлопець із «95 кварталу», чувак із серіалу «Слуга народу».
Я знаю: ми переможемо у цій війні. Ми вийдемо на межі своєї країни, повернемо на місце прикордонні стовпи і наїжачимось по всьому периметру з цією дикою ордою кулеметами, хаймарсами, стингерами, дотами, дзотами, колючим дротом під напругою, ровами з крокодилами і чупакабрами. Ми зробимо так, щоб фраза «ніколи знову» заграла такими фарбами та акцентами, що навіть думка знову спробувати полізти на Неньку-Україну відразу викликатиме у тих, хто захотів «повторити» шок, трепет, пронос і енурез. Все це обов'язково буде, тому що ми дуже багато віддали, і ще віддамо за це власної крові. Ми дуже багато втратили, щоб було якось інакше. Для того щоб роздратувати природно-добродушного «хохла», потрібно дуже і дуже постаратися. Але коли цей «хохол» розлютиться – цю машину вже ніщо не зупинить.
Але це справа майбутнього. А поки що ми, діти Інтернету, спостерігаємо в Мережі розгін жалюгідною та убогою за виконанням хвилі «зради» на адресу нинішнього глави держави, що воює, Президента Володимира Олександровича Зеленського.
Що кумедно, але характерно: коли росіяни висаджувалися в Гостомелі, прасували «Азовсталь» і розстрілювали колони біженців – усіх цих «мемчиків» із, нібито, «опухлим з голоду» Зеленським у Мережі не було. Коли все було страшно і майже безнадійно-трагічно, коли все висіло на волосині, – мережевим антиЗе й на думку не спадало множити викопані з носа висновки про «президента-наркомана» і обговорювати вбрання його дружини. Тому що мережевим антиЗе треба було думати про інше – про врятування власної дупи.
Але ось – трохи попустило. Прийшла мерзота майже вичищена з Харківщини, звільнено Херсон, наші на смерть стоять на Донбасі… І – ось воно, знову фонтаном поперло. Куди не тицьни в соцмережах – всюди купи мемчиків і звинувачень на адресу Зеленського, з смердючим таким, глибокодумним ґрунтом: "амыжезнали", "амыжепредупреждлали"!
Хробачки отримали поживний бруд і тепло. Можна знову копошитися, поглинати та гадити.
Я знаю одне. Під час війни, коли країна стоїть до смерті – главу держави з лайном не змішують. Ті, хто цим займаються – або хворі, або падлюкі. Ті, хто цим займаються, – це не патріоти своєї країни. Вони як цвях, що стирчить у підошві чобота, - наче й малий, та далеко не пройдеш. І коли цей цвях свербить і коле кожного дні – виникають думки про правильність обраного шляху і «чи не пора, нарешті, відпочити і домовитися».
Справа не в персоналіях та конкретних прізвищах. Справа в підриві довіри до керівництва країни, що воює. А це – одна з цілей та завдань ворога, диверсія, порівнянна з військовою, якщо не гірша.
Той, хто сьогодні предметно та цілеспрямовано, дешево та підленько поливає в Мережі помиями Президента України – той усвідомлено, чи не зовсім, веде боротьбу проти нашої держави.
Коли закінчиться війна – тоді настане час запитань та претензій. Не думаю, що щось вдасться «зам'яти» і промовчати – вже пролито надто багато крові, вже віддано надто багато життів, вже зламано надто багато доль. Питання про вільний прохід ворога з Криму буде першим. А за ним – ще багато, дуже багато інших питань. І Володимир Олександрович Зеленський увійде в історію України не лише як Президент, який очолював країну в період відбиття озброєної російської агресії, а й як персона з неоднозначною репутацією, з усіма витікаючими. Але все це буде згодом, після перемоги.
А поки що – руки геть від Президента.
Всьому свій час.
Віталій Виголов