Сьогодні – вечір спогадів. І добрих, і страшних.
Ми вже знали, але не вірили. Просто так влаштована людська психіка, що в погане не віриться до кінця. Мозок – розуміє, а душа – пручається і кричить «Не вірю».
На вечірньому мітингу 23 лютого 2022 року в центрі Краматорська було багато емоцій: гнів, неприйняття, злість, бравада, рішучість та розпач. Ми тримали в руках наші прапори, стискаючи їх білими від холоду кісточками пальців, і співали наш Гімн, який проймав до кінчиків нервів.
Наш Гімн - як дзвінко і гордо звучав він того вечора на площі!
Ми співали, і не знали багато чого.
Про те, що там, уздовж усього кордону, ублюдки вже прогрівають мотори танків і вводять останні координати цілей у ракетні блоки наведення. Що російські старшини господарсько прикидають обсяги вільного місця в БТРах під майбутні «трофеї», а бики з Росгвардії підганяють екіпірування для майбутнього параду Хрещатиком і можливого розгону протестуючих «українських нациків». Що літаки путінських ворон вже вирулюють на злітні смуги, а містами вже повзають, позначаючи маркерами об'єкти, диверсанти і місцеві тварюки, що продавалися.
Ми співали Гімн і навіть уявити не могли масштаби майбутнього вторгнення. І ніхто не міг ще знати, наскільки безжальна російська свиня, готова своїм рилом трощити з лиця землі цілі міста, разом із людьми.
Перед самим виходом з офісу на мітинг, я отримав повідомлення, від якого замерзло серце. Ось воно:
Все, абсолютно все з цього повідомлення виявилося правдою. Ми не знали тільки одного: о котрій годині. Життя показало, що «великий борець із фашизмом» вирішив не зраджувати традицій: о 3.50 ранку.
А поки що ми співали свій Гімн.
Попереду була велика, страшна війна.
Віталій Виголов
