Чому ця тема досі викликає в українському суспільстві сплески емоцій?
Декілька днів тому Інтернет буквально вибухнув на "мовну тему". Каталізатором стала заява мера Івано-Франківська Руслана Марцінківа про те, що в місті мають намір запровадити так званих "мовних інспекторів" з-поміж громадськості, які стежитимуть за спонуканням законодавства у цій сфері.
І - понеслося.
Гнівних і категоричних коментарів було хоч греблю гати.
У сегменті краматорських соціальних груп одним із найактивніших учасників обговорення виступив досить відомий та авторитетний блогер та інтелектуал, підприємець, знавець розвитку соцмереж та Інтернету в цілому, Антон Дворжак (на фото). Після того, як хвиля емоцій схлинула, ми вирішили обговорити з ним тему, яка так часто розбурхує українське суспільство, спокійно та і без криків "На себе подивися", так)
-- Привіт. Давай поговоримо по «мовному питанню». Воно ніколи, здається, не втрачало актуальності, але періодично загострюється...
-- Давай поговоримо, але поки що зафіксуємо два факти, які нам потім знадобляться. Факт №1: ми домовилися з тобою зараз спілкуватися українською. Тобто, не прямо так «я предлагаю.. я согласен..» – а досить сказати «привіт-привіт» замість «привєт-привєт» - і це вже пропозиція і згода. І друге, Факт №2: нас тут щонайменше двоє. Зафіксували.
«Мовне питання» настільки «заполітизоване», настільки оточено емоціями, метафорами, пропагандою, що нагадує вже скоріш релігійні дебати часів Реформації, знані як «контраверза», або «холівар». Це коли виходив представник від однієї сторони, красиво викладав свої тези, громив опонентів, його прихильники йому аплодували (ставили «лайки»), і т.д. Потім виходив представник іншої сторони, який, ясне діло – не слухав і не переймався аргументами попереднього оратора, і видавав свій набір тез і тверджень – йому «лайкали» вже його прихильники, і так до безкінечності.
Релігійні аналогії тут дуже цікаві, і далі ми ще згадаєм одну важливу притчу з Біблії – але є одне але…
Релігія, віра – це ваша особиста справа. Чисто особиста, бо розмовляєте ви з богом, або духами предків, або втіленням стихій – не суть. І чує вас тільки бог, який, як відомо – розуміє всі мови.
При цьому одночасно ти можеш бути вірним лише одному богу (згадуємо Першу заповідь і «іля-лаху-ілля-алла»).
Натомість згадуємо Факт №2 – нас тут в цій розмові щонайменше двоє.
І в співбесідника, як не дивно – теж є свої права: перефразовуючи Канта: «Ваше право махать язиком закінчується краєшком мого вуха».
Але щоб не заглиблюватись в ту саму «контраверзу» – давайте згадаєм, що таке мова взагалі (люба мова, язик, ленгвіч, і т.д.) і для чого вона з’явилась і існує.
Люди – істоти соціальні. Ми не можемо існувати поодинці (приклад Робінзона не пропонувати – в нього були знання і предмети цивілізації), і основа нашої життєдіяльності – співпраця.
Для співпраці потрібна координація, спілкування.
Давай приклад. Я знаю, що десь там за річкою є чудова яблуня, де можна зібрати купу яблук і наїстися, ще й принести на стоянку племені і нагодувати інших. Але мені потрібна твоя допомога: ну наприклад, я буду трусити гілки, а ти збирати. І вдвох ми більше донесем, ніж поодинці.
Ці мої знання про яблуню на тому боці – вони в моєму мозку у вигляді образів, нечітких «мультиків». Як я маю їх тобі передати?
- Жестами, наприклад.
-- Ок, перша сигнальна система – жести. Але жестами (не мовою жестів, бо то спеціально розроблена теж мова, а загальними жестами) – багато не покажеш. Хто грав в гру Шаради, яку в нас називають Крокодил – знають, що жестами важко іноді пояснити навіть одне слово чи поняття, не те що цілу процедуру похода за стиглими яблуками і пояснення переваг цього походу.
Можна ще намалювати. Але знов таки – це довго, складно і неточно. Ну спробуй намалюй оцей наш похід – тут цілий комікс на багато сторінок потрібен.
І тут, нарешті, чудо: природа нам дала (причом випадково) таку побудову шиї-челюстей-гортані, що ми здатні відтворювати досить широкий діапазон звуків.
І та ж природа дала здатність домовлятись (див.Факт №1) – в тому числі і про те, що набір звуків «я-блу-ко» буде означати отой самий фрукт певної форми, смаку, і т.д.
Є така пафосна фраза «мова – код нації». Зараз не про неї, а про те, мова – і справді код. Умовне позначення (звуками) певних предметів, образів, понять, емоцій і т.д.
Тобто, в мене в голові – образ яблука, я «кодую» його за допомогою набору звуків «я-блу-ко» (які абстрактні, ніяк не пов’язані з самим предметом) – відтворюю ці звуки, ти їх чуєш (ще один дарунок природи), і «декодуєш» – тобто, вже в тебе в голові виникає такий самий (або не точно такий самий) образ яблука. Я передав інформацію, ти її отримав і зрозумів – ми готові до співпраці.
Там ми вище згадували Біблію. Притча про Вавілонське стовпотворіння. Зазвичай її наводять, як приклад того, що людина уявила себе рівною богам і захотіла побудувати вежу до самого Неба.
Але в ній є ще один нюанс.. Як боги завадили цьому? Вони змішали мови. Будівники перестали розуміти один одного, і «будівництво на*бнулось ще в цьому кварталі».
Співпраця стала неможливою.
Тобто, що ми маємо:
- здатність відтворювати і чути певні звуки;
- Здатність домовлятись (Факт №1) про значення (код) цих звуків, і про співпрацю між щонайменше двома людьми (Факт №2);
- Співпраця – основа нашого існування;
- Мова – засіб співпраці.
-- Ок, чому тоді існує стільки мов і чи була колись єдина одна мова?
-- Цього встановити вже неможливо – занадто багато часу пройшло з виникнення Гомо сапієнс – приблизно 100-150 тисяч років за різними оцінками. Але, що цікаво – пізніший вихід з Африки і розселення людства по всій планеті пішло від дуже невеликої кількості осіб: їх було десь тисячі дві всього. Звісно, вони не виходили, як Мойсей, однією колоною, одночасно – це був досить великий проміжок часу. Але вони були приблизно з одного району, майже родичі – тобто, суто теоретично єдина пра-пра-мова існувати могла.
Далі треба розуміти, як існували тоді люди у вигляді мисливців-збирачів. Це була група десь з 30-50 осіб (більше територія, яку за день можна обійти нІжками і щось вполювати-назбирати – прокормити не могла). Якщо в них все було добре – їх ставало більше. (Якщо в них було погано – вони просто зникали). Їх стає більше – територія прокормити вже не може. Відділяється частина групи і переходить кілометрів за 50 від старої стоянки.
Ці люди ще пам’ятають родство – і певно, розуміють один одного.
Проходить три покоління, вмирають діди, які пам’ятали свого двоюрідного брата-переселенця, а для нових поколінь групи №1 – люди групи №2 вже чужі. І слова вони вимовляють якось дивно, ми їх ледь розуміємо.
Проходить ще кілька поколінь, 1-ша і 2-га групи вже поділились на 3-тю, 4-ту і т.д.
І перший четвертого вже точно вже не буде розуміти, і скоріш за все – вб’є при зустрічі, як абсолютно чужого. Тобто, тут ще одна функція мови – маркер “свій-чужий”. Згадаємо знамениту “паляницю”.
Дивіться на приклад англійської, яка претендує на загальну мову людства – але при цьому є англійська англійська, американська англійська, австралійська, індійська, … А пройшло-то всього 200-300 років, при наявності численних комунікацій, газет-телеграфу-радіо-Інтернету.
Слов’яни точно мали одну пра-слов’янську мову, бо сама самоназва «слов’яни» – від «слово»: люди, які розуміють слово. А не якісь німці, які слов не розуміють і німі. (Прикольно, що самоназва німців – «дойч» означає рівно те саме: люди, які розуміють слова на дойч).
Пройшло півтори тисячі років (всього) – і упс, ми вже дууууже важко розуміємо словенців чи чехів (хоча щось знайоме в їх мові таки ще чується, а деякі слова взагалі зрозумілі).
-- Тобто, ми приречені на безкінечне поділення безконечної кількості мов?
-- Ні, існує і зворотна тенденція: централізації. Наприклад, сучасна французька – це мова колись лише Іль-де-Франс: Парижу і найближчих околиць. Вся інша Франція аж до появи газет говорила окситанською, прованською, бургундською… Бретань – взагалі бог-знає-хто, аквітанці 300 років були під англвйцями, нормандці – прийдешні… До речі, хто читав роман «Три мушкетера» (саме книгу, а не фільм) – у д’Артаньяна (гасконця) були реальні проблеми зі спілкуванням в Парижі, бо він говорив «дикою сумішшю вульгарної латини», а не французькою. А це, вибачте, 17 століття – ось-ось, ще недавно.
Мова почала об’єднуватись, уніфікуватись – з появою друкарського верстата, газет, а пізніше – радіо і телебачення.
Цікаві приклади тих самих «русифікованих міст», де нечислені «діаспори» говорять відносно чистою «літературною російською» (бо чують її в телевізорі), натомість «рускоязичний Донбас» виробив свій варіант «того язика, котрий оні почєму-то счітают рускім».
-- Так, повернемось до «мова – «засіб співпраці».
-- Так. Ми при нинішньому рівні глобалізації і розвитку технологій можемо легко спілкуватись, наприклад, з Аргентиною. Але давайте порахуєм, скільки разів за останній місяць ви спілкувались з аргентинцем, і скільки – з сусідами, в транспорті чи продавцем в найближчому магазині? Тобто, інтенсивність зв’язків, які потребують мови, як засобу співпраці – все-таки найщільніша навколо вашого географічного місця перебування, і зменшується з відстанню. (Не берем випадки, коли ви на аутсорсі працюєте на американську, наприклад, компанію).
Чим якісніше спілкування, яке обумовлене розвинутим володінням спільною мовою – тим вища кооперація, тим кращі результати такої співпраці.
Так, можна (і потрібно!) знати декілька мов, для особливих випадків – як казав Найясніший Цісар Карл V: «іспанською до бога, французькою до жінки, німецькою до коня» – але безумовною основою залишиться все-таки ваша «нативна» мова.
-- Що ж, дякую за розмову. І піду я ще раз погортаю російсько-український перекладач)))
Віталій Виголов
