Шлях до перемоги краматорської демінерки

Тендітна Настя ВАНІНА з Краматорська вже дев’ятий рік у центрі боротьби – і як волонтерка та спеціалістка з гуманітарного розмінування, і як надійна опора для підлітка, який втратив маму. 

"А останні кілька місяців Настя веде особисту боротьбу за власне життя. Вона впевнена: ділитися своїми хвилюваннями, перемогами чи невдачами важливо не тільки тоді, коли рак вже переможений, а й увесь період лікування та одужання – коли людина найбільше потребує підтримки, - пише видання "Громада".

МАТА ХАРІ І ВСЯ ЇЇ РОДИНА

Під час тимчасової окупації Краматорська у 2014 році Настя воліла бути якомога менше помітною. Адже разом із родиною вона допомагала передавати продукти та речі захисникам аеродрому, збирала та надавала українським військовим потрібну інформацію. Через небезпеку місцеві патріоти були змушені не розкривати своєї особи навіть один перед одним. Тоді Настя назвалася Мата Харі, про що згадує зараз із теплою посмішкою.

З часів волонтерства у Насті залишився цінний «подарунок». Влітку 2014 року вона допомагала евакуювати жінку із двома хлопцями-двійнятами з селища біля Слов’янська, де йшли страшні бої. Один з хлопчиків мав інвалідність, тож мама Тетяна і далі отримувала від волонтерів підтримку, бо виховувала синів сама. Незабаром сім’ю спіткало горе: мама хлопців несподівано померла від інсульту. Данило, який потребував особливої уваги, перебував тоді у спеціалізованому навчальному закладі у Харкові, на вихідних та по святах ним опікувалася бабуся з боку батька. А другий хлопчик – Ілля – переїхав до родини Насті.

vanina2

– Так сталося, що у батька хлопців була нова родина та діти, він давно не брав участі у житті синів. Тож усі сторони вирішили, що Іллі краще бути зі мною, – коротко каже Настя про процес, який насправді був дуже складним та болючим. – Коли я побачила хлопця вперше після смерті Тетяни, він майже не проявляв емоції. Побачивши цей байдужий до світу погляд, я не змогла залишити Іллю у державній установі.

Чи просто було «приручити» колючого підлітка, який втратив маму та переживав розлуку з братом? Про це знає тільки Настя, яка до цього не мала досвіду батьківства і разом з Іллею проходила всі складні етапи – від пізнавання один одного до плекання відчуття справжньої родини.

– Дуже повільно ми звикали один до одного. І пам’ятаю свою радість, коли він вперше просто заплакав – бо це означало, що 11-річний хлопець починає потроху оживати.

А між спільними доросло-дитячими справами Настя… розміновувала Донеччину. Адреналін, отриманий під час підпільної роботи в окупації, шукав виходу. Стати до лав місцевої поліції не вийшло, але вдалося знайти себе в іншій корисній справі – гуманітарному розмінуванні. Дівчину не зупинило, що міжнародна організація, яка займається цим по всьому світу, зазвичай не брала на «польові» вакансії жінок. Вона пройшла навчання і стала спеціалістом із розмінування, аби крок за кроком, сантиметр за сантиметром тендітними жіночими руками звільняти рідну землю від «подарунків» «братерського народу».

vanina3

СКЛАДНИЙ ВИБІР

Вночі 24 лютого Настя не спала – гострила на замовлення ніж (має таке незвичне хобі, яке інколи поповнює родинний бюджет).

– Приліт ракети був по нашому аеродрому. За хвилину ми всі зустрілися у кімнаті з аркою, яка у нашій квартирі є головною. Батько був вже у формі. Ми розуміли, що це не випадковий «бах». Це почалася велика війна.

Батько Насті одразу після деокупації півночі Донеччини пішов до лав ЗСУ, згодом перевівся за контрактом на місцевий військовий аеродром. Тож того ранку він одразу пішов на службу, а Настя з мамою та Іллею спустилися до бомбосховища.

– На жаль, приміщення, яке ми ще 2014 року облаштували для всіх мешканців нашого будинку, було вже розграбоване: електричні дроти зрізані, саморобні ліжка вкрадені. Там було брудно та холодно. Ніхто не готувався знов пережити подібну історію…

Але Настя зізнається, що вона, власне, очікувала  повномасштабного вторгнення. Згадує, що наприкінці лютого мала їхати на екзамен із тактичної медицини, щоб підтвердити свої знання – на той момент Настя працювала інструктором із домедичної допомоги, і тренувала офіцерів поліції громад в Харківському інституті внутрішніх справ, у березні мав бути набраний черговий потік.

– Тоді я сказала колегам, що не поїду на екзамен… Бо 26 лютого, мабуть, ніхто нікуди не поїде, – пояснює Настя своє передчуття. – А 23-го ми з мамою сходили до аптеки, набрали мінімальний набір ліків, марлі, бинтів, я склала свої запаси джгутів та перев’язок у наплічник. Ми чекали…

У місті вже було чутно звуки літаків та віддалені вибухи. Проте швидкого рішення щодо евакуації родина не приймала – батько чекав наказів на службі, а Настя з мамою та Іллею слідкували за подіями, намагаючись зрозуміти, де саме йдуть бої та відбувається окупація. Брат Іллі залишався з бабусею у Харкові, від пропозиції допомогти евакуюватися жінка відмовилася.

У перший тиждень із Краматорська виїхало дуже багато людей. А Настя ще думала залишатися у місті, збиралася або до тероборони, або просто допомагати як парамедик. Місяць волонтерила у Центрі допомоги ветеранам та їхнім сім’ям: вела медичні курси для цивільних, фасувала ліки та приладдя, отримані по волотерці. Ночували з Іллею часто у знов облаштованому прибудинковому бомбосховищі – аби не бігати туди по кілька разів під час тривоги.

– Напруження зростало… Ми знали, що відбувається у містах, куди заходять окупанти. Мама не хотіла евакуюватися, довелося пояснювати, що у разі окупації насамперед прийдуть мститися до родин військових і волонтерів. А у нас – два в одному. Ледь вдалося переконати її виїхати.

Настя взяла квитки на потяг до Одеси на 10 квітня – там була подруга, яка обіцяла допомогти знайти житло.

ДЕМІНЕРКА

А 8 квітня росія обстріляла залізничний вокзал Краматорська.

– Було страшно. А ще – зрозуміло, що потяг до міста тепер не піде, і до нього треба якось дістатися. Все ускладнювалося тим, що окрім мами та 16-річного Іллі, якого лякала ще одна евакуація, я везла п’ять кішок. Коти ніколи не мандрували, ми не знали, як вони будуть поводитися. І звісно, такий «набір» не давав ілюзій щодо легкого пошуку житла. Думали про якийсь будинок, бо тварини ж…

vanina4

Але житло знайшлося, майже випадково – жінка з невеличкого селища на Одещині спеціально приготувала однокімнатну квартиру для тих, хто рятується від війни. Вона не питала нічого – ані про тварин, ані про спроможність платити за комуналку. Каже, пропонувала житло через сільраду, але дочекалася саме «своїх» переселенців. Родина й досі там живе, сплачує тільки за спожиті комунальні послуги. Ілля навчається дистанційно у своїй краматорській школі, а Настя повернулася до роботи з розмінування. Побачивши вакансію, відправила резюме, та завдяки своєму досвіду одразу отримала місце. Після звільнення Київщини робота розгорнулася саме там – команда, в якій дівчина працювала, розміновувала Макарівський район.

Довелося багато вчитися новому – бо окупанти завезли купу різного модернізованого «заліза», з яким Настя досі не стикалася. До цілей розмінування команди переміщувалися ґрунтівками, а це дуже небезпечно. Одного разу просто у них на очах на міні підірвалася фура, бо водій хотів скоротити шлях і поїхав не основною дорогою.

– Здебільшого доводилося «чистити» сільськогосподарські поля. І це було трохи не так, як на Донбасі – більший обсяг та різноманітність засмічення території уламками, снарядами, що не розірвалися. Чого тільки ми  не бачили! Труби зі «Смерчів», «Градів», те, що скидали з літаків, гелікоптерів, летіло з різноманітних пускових установок, дозволена і недозволена конвенціями зброя… Було дуже багато так званих «антисаперних» пасток, коли під звичайною протитанковою міною причеплено щось, на чому підриваються сапери.

vanina5

У липні Настю відправили до навчального центру з гуманітарного розмінування у Косово. Курси для українців профінансувала Великобританія. Дівчина із захватом розповідає про три тижні цікавого навчання, але найбільше її вразило, що пересічні люди там багато знають про нашу війну.

– Коли запитали, звідки я, і почули, що з Краматорська, обіймали мене, плакали і згадували трагедію під час обстріл нашого вокзалу…

НЕ ТРЕБА ТАБУЮВАТИ ОНКОДІАГНОЗ!

У серпні під час планового профогляду гінеколог наполегливо порадив Насті здати додаткові аналізи. Після серії обстежень у неї виявили онкологічне захворювання.

– На жаль, продовжувати роботу я не могла, тому не стала підписувати наступний контракт із жовтня. Але, якщо відверто, був момент, коли я вагалася – чи йти на лікування, чи залишити все, як є. Я не мала жодних симптомів, скарг чи проблем. Чому моє життя мало так різко змінитися?

Дівчина свідомо вирішила не приховувати свою хворобу. Адже для неї дуже важливою була підтримка оточення не колись потім, а одразу як отримала приголомшливу звістку та зважилася на болючі процедури.

– Взагалі не розумію, чому тема онкології така табуйована? Навіть про ВІЛ говорять більш відкрито, виступаючи проти стигматизації. А тут – говорити про онкодіагноз заведено тільки якщо хвороба вже переможена, після закінчення лікування! Тобто, про серцево-судинні захворювання, від яких, за статистикою, помирає більше людей, можна, а про рак, особливо жіночих органів – ні? Принаймні, кілька моїх подруг побігли робити тести та обстеження, які мають періодично проходити всі жінки. Тож мені не зрозуміло, чому так часто люди бояться навіть заводити розмову з тими, хто отримав такий діагноз? Чому це так соромно чи страшно?

Наразі Настя чекає на курс опромінювання, потихеньку приходить до себе після операції з видалення ураженого органу та лімфовузлів. Каже, питала у лікарів, горизонтальний чи вертикальний буде шов після операції. Обіцяли вертикальний, тож Настя обирала собі таке татуювання – на майбутнє.

– Але виявилося, що втручання було більш масштабним, тож тепер шукаю цікаві варіанти горизонтального тату, – жартує дівчина. – – Не думаю, що зможу повернутися до розмінування, бо такі важкі навантаження тепер мені протипоказані. Але, можливо, робота інструктора з домедичної допомоги чи з розмінування буде по силі.

ПЕРЕМОЖЕМО РАЗОМ

Поки Настя з родиною живе на гроші, що отримує на службі батько. Втім, найбільш цінним дівчина вважає той інакший досвід життя серед людей, який отримала цьогоріч. Всі роки війни вона допомагала та підтримувала інших – військових, переселенців, тварин. І настільки не звикла нікого обтяжувати собою, що навіть не збиралася оформлювати статус ВПО. Але з перших днів перебування на новому місці її родина відчула таку турботу людей!

– Буквально за пару днів у селищі всі знали, що ми з Краматорська. І запросили до сільради на отримання гуманітарної допомоги. Ось це виявилося морально дуже важко, – каже Настя. – Ми, на мій погляд, не були нужденними. Люди із Луганщини у нашому потязі їхали з одним рюкзаком, з яким вийшли з бомбосховища. Вони втратили все. А ми виїжджали не тому, що втратили, а тому що боялися не встигнути виїхати, аби не стати «зразковими фашистами» для російських ЗМІ у разі захоплення нашого міста.

Настя зізнається, що вражена тією підтримкою, яку відчуває. З роботи пишуть, що чекають її одужання та відновлення, рідні та друзі всіляко допомагають, навіть знайомі з соціальних мереж, з якими ніколи не зустрічалися наживо, постійно питають про самопочуття.

– Мабуть, я вірю в людей, як ніколи до цього. Окрема подяка батькам – їм насправді набагато складніше, ніж мені. І я впевнена: переможемо всі разом, на всіх фронтах.

Єлизавета ГОНЧАРОВА 

Оставить комментарий

Защитный код Обновить

Please publish modules in offcanvas position.