У мене в школі (радянській школі) була одна вчителька. Хороша, в принципі, вчителька, але лише до того моменту, поки не йшлося про міжнародні відносини. І про США зокрема (а таке, з її подачі, відбувалося досить часто). І тоді миттєво (миттєво! Без будь-яких попередніх пестощів!) літня й добра за життя тітка перетворювалася на злісного оратора.
Ламаючи на англійський лад великий і могутній, вчителька мовила приблизно таке: «В Омерьике нет человьеческих отношьений. Пьервый же вопрос, который задайут в Омерьике льюди при знакомстве – сколько он стоит? И йесли стоит немного – этот человьек оказывается за бортъом, ейго никто не уважайт!»
Хто його знає, що зробила проклята «Омерьика» цій провінційній училці. За всіх розкладів, побувати десь за кордоном, а тим більше в «Омерьике», для неї було взагалі, в принципі і практично неможливо. І робити будь-які висновки про життя у загниваючих США вона могла тільки з останніх статей у газеті «Правда». Але пекельний вогонь у її очах при згадці США завжди розгорявся щиро.
Пройшло багато. Багато-багато. Багато років. І сьогодні я всерйоз думаю: а чи так уже не права була наша провінційна училка?
Ну ось давайте чесно. Понад два десятки років Америка ростила, пестувала, поливала і плекала в Україні паростки демократії. Допомагала – без перебільшення – усім, чим могла. Витрачаючи на це чималі гроші. Причому, ні про яке повернення цих грошей не йшлося, - демократія перш за все. Звісно, чимало наших українських співгромадян на цьому заробило собі та дітлахам безбідне сьогодення та світле майбутнє, але вважати, що й за океаном діячі, які розподіляли цю допомогу, були чистими альтруїстами, було б ідіотизмом. Головне, що Америка допомагала нам будувати демократію. І багато чого в цій справі досягла.
За ідеєю, війна повинна була ще більше зміцнити поняття, що за демократію потрібно продовжувати боротися. У тому числі, постачанням нам зброї. І тут раптом, з приходом нового американського президента, виявляється, що за прагнення до демократичних цінностей Україні надумали виставити оптовий рахунок, та ще й у такій формі, яку інакше, як пограбуванням не назвеш. Демократичні цінності раптом обернулися ситуацією, коли тобі (а також дружині, дітям, онукам та майбутнім правнукам) наполегливо пропонують зняти та віддати останні труси, та ще й при цьому й вибачитись за виявлене невдоволення.
Хай вибачать мене за цинізм захисники Майдану, але з подібним підходом ми ризикуємо побачити й рахунок від місіс Нуланд – за куплене печиво.
Так що сталося, що?!
А сталась неймовірна річ. Закінчилась демократія. У самій Америці.
Класики марксизму-ленінізму завжди наполегливо применшували роль окремої особистості в історії. Звідси й пішли всі ці «Голос единицы тоньше писка» та «Мы, жильцы нашего дома». Причини прості. По-перше, найлегше й найпростіше робити всякі мерзоти не від імені конкретних людей, а від імені «народних мас» (Мы, жильцы нашего дома, требуем расстрела троцкистов, меньшевиков и всех им сочувствующих). (Сучасний варіант: Канада, до ноги! Мексика, вчи нові географічні назви! Європа, а ти хто така? Данія, гони сюди Гренландію! Навіщо? А так хоче американський народ!)
А по-друге, всі ці ленини, сталіни, маоцзедуни, гітлери та інша сволота чудово повертали історію саме як конкретні особистості, і конкуренти поряд їм були не потрібні.
Вважалося, що найкращим запобіжником від подібних дій окремих особистостей є демократія та її інститути. Уявити собі ситуацію, коли новий президент США поведеться подібно до ямщика, який до подиву залив сливу в шинку, завалився в тарантас і з криком «Еге-гей, блядь!!!!» погнав країну через поля та байраки, раніше в Америці було просто неможливо. Тому що досі там чудово і безвідмовно працював принцип противаг: двопартійна система, суди, прокуратура, вільна преса, громадські організації, тощо. Функції президента мали чіткі межі, за які глава держави заступати не мав права. Так було. На честь цього, зокрема, щоранку американці піднімали прапор США біля своїх будинків. А ось тепер – і це бачить весь оторопілий світ – цього не стало. Тобто прапори піднімають, а країна вже не та. У країні, власне, встановилося єдиновладдя. Ім'я якому – Дональд Трамп.
Підлабузництво і перевзування «принципів» на льоту у виконанні найвідоміших провідних американських політиків вже викликає не здивування, а огиду. Бурхливі, тривалі оплески після кожної фрази Трампа в сенаті – вже норма, хоч би яку ахінею ніс Трамп. Вчорашні друзі та союзники у міжнародній політиці раптом стали нікчемами та дурнями, бо так захотів Трамп. Мігрантів заковують у кайдани і видворяють із США літаковими нормами (і це в країні, створеній емігрантами), бо так побажав Трамп. Студентів мають намір викидати з вузів за протести, бо так хоче Трамп. Журналістів, які ставлять незручні питання, позбавляють права відвідувати прес-конференції у Білому домі, бо так захотів Трамп. Співробітники Білого дому під час співбесід із кандидатами на роботу запитують їх, хто переміг на виборах 2020 року, коли Трамп програв Байдену: так вони з'ясовують лояльність кандидатів особисто до Трампу. Повністю серйозно порушується питання про зміни до Конституції, щоб Трамп правив ще один термін. Ну і вишенька на тортик: у США вже запропонували запровадити нове національне свято – день народження Дональда Трампа.
Вам це нічого не нагадує? Та ось же воно, поряд! З 2014 року намагаємось відбитися від цього всім, чим можемо. І воно теж, перебуваючи в передстаркуватому маразмі, надумало «увійти в історію», затіявши новий переділ світу. Тільки зветься не Дональд Трамп, а В.В. Хуйло.
Головне питання: як змогла все це допустити знаменита внутрішня американська система стримувань та противаг? Як спромоглася система демократії, на яку орієнтувалася добра половина світу, зробити реальністю класичний вождизм a-la товариш Сталін?!
Я особисто – не знаю. Не можу цього збагнути. Вимірюючи глобально, можна дійти висновку, що демократія, при всій її красі, виявилася нежиттєздатною у світі, де всі бояться атомної бомби. Отже, світ знову повертається від фази сили права до фази права сили. Це паршиво, це повне гівно, але це є, це очевидна реальність. І вже якщо смолоскип у руці статуї Свободи, при схваленні американського народу, усвідомлено перетворюється на неандертальську палицю, а замість «батька демократії» перевага надається «вождеві» з явними ознаками буйного маразму, – отже, справа погана. Дуже погана.
Запитуєте, що робити за таких розкладів?
Пестити, плекати і нарощувати цвяхами власну палицю. Якщо світ знову завив по-вольчі, жалюгідне мекання виглядає самогубним альтруїзмом.
Втерти, акуратно скласти в хусточку і залишити в настанову нащадкам демократичні соплі, - може знадобляться.
Віддати належне моїй старій добрій радянській училці, адже врешті-решт вона виявилася цілком правою.
І, як завжди – пошукати жінку. Шерше, як кажуть, ля фам.
Чарівна Меланія Трамп на коронуванні свого чоловіка продемонструвала цвинтарно-жалобне вбрання не просто так. Вона знала, і вона попереджала.
Дай, Боже, здоров'я цій сміливій та мудрій жінці. Ну а нам – сил та терпіння. Що б про себе не думали царі та вожді – вони колись все одно помруть. Просто до цього потрібно дожити. Фізично.
Віталій Виголов
