У тому числі міжнародний авторитет США.
"У кого чого болить - той про те і говорить". Україна, стікаючи кров'ю, продовжує з надією дивитись на США, очікуючи від них військової допомоги. На тлі наших втрат, жертв та руйнувань, внутрішньополітичні (нібито) причини, через які США тягнуть із наданням допомоги, здаються українцям чимось безчесним. Але я недаремно почав з приказки. Насправді, загальні тенденції свідчать, що ми, сучасники, є свідками і, на жаль, учасниками глобальної ломки світового порядку.
Перший очевидний підсумок цього переділу – ліквідація міжнародного авторитету США..
Сполучені Штати Америки більше не є локомотивом для встановлення демократії у світі.
Сполучених Штатів Америки ще бояться, але вже дозволяють собі відверто зневажати навіть ті, кому подібний порядок речей ще кілька років тому здавався чимось немислимим.
І, насамкінець, головне: Сполучені Штати Америки більше не можна вважати «Великим братом», який завжди прийде на допомогу. США – партнер, якому не можна довіряти, і якого повною мірою не можна покладатися.
Різкі зміни зовнішньополітичного курсу були в США і раніше. Наприклад, у питанні взаємовідносин США з Китаєм (подробиці ТУТ). Однак мова йшла не про те, що США добровільно відмовляються від вічного прагнення бути країною №1 у всьому світі. Зараз все виглядає навпаки.
Першою та дуже показовою «ластівкою» наших днів стало виведення армії США з Афганістану. З 2001 року Штати витратили на афганську кампанію понад 2 трильйони доларів, давши мільйонам жителів країни відносний світ та зачатки цивілізації. Але вже в 2017 році президент Трамп (чорт би його подер) заявив про те, що американські військові повертаються з Афганістану додому.
«Ми хочемо, щоб вони досягли успіху, але ми більше не використовуватимемо американську військову міць для побудови демократії в далеких країнах або намагатимемося відтворити інші країни на наш образ. Ті дні минули», – заявив Дональд Трамп.
За тим, що сталося в Афганістані далі, з подивом, не вірячи своїм очам, спостерігав увесь світ. Темпи, якими американці залишали країну, навряд можна назвати «плановим згортанням контингенту». Талібам дістався кинутий величезний арсенал. А кадри того, як люди, які прагнуть покинути Афганістан, кидаються по аеропорту Кабула і падають на землю, зриваючись із літаків, що злітають, досі не можна згадувати без здригання.
Зауважу, що розпочату Трампом втечу з Афганістану мимоволі змушений був продовжити і наступний президент США Джо Байден. Запущений механізм зупинити і повернути назад було вже не можна.
Складно навіть уявити собі, скільки потім загинуло в Афганістані людей, які повірили у «Великого брата», і ним же були покинути. Але весь світ побачив: США більше не країна № 1. Перші номери настільки демонстративно від власних зобов'язань не відмовляються.
Наступною, як не прикро, стала Україна.
У далекому (вже) 1994 році, коли підписувався Будапештський меморандум, який гарантував Україні безпеку через її відмову від ядерної зброї, Білл Клінтон нічого не говорив про те, що його підпис може стати нічим. Звинувачувати Клінтона нема в чому: думаю, йому і на думку не могло спасти, що за короткий, у масштабах світової історії, термін, внутрішній стрижень США може розхитатися до такого стану, що не тільки внутрішня, а й зовнішня політика країни залежатиме від того , хто може стати наступним господарем Білого дому Раніше бездоганно працюючі противаги системи дали критичний крен. Демократія дедалі більше задкує перед бажанням влади з боку єдиної особистості. Точнісінько як у Росії. Але йдеться про США!
Зрозуміло, на дипломатичному рівні, як і раніше, тиснуться руки, розточуються посмішки та висловлюються слова солідарності. І нам навіть продовжує надходити дещо з озброєнь. Але всі останні місяці, спостерігаючи за знущальною неквапливістю та відвертим саботажем постачання зброї в Україну з боку американських сенаторів, українці все більше почуваються обдуреними. Щодня гинуть сотні громадян нашої країни, Україна спливає кров'ю та втрачає територію. На тому боці океану йдуть на дострокові та Різдвяні канікули та захоплені передвиборчими розрахунками своїх політичних кар'єр...
Містер Клінтон! Схоже, на ваш підпис під Будапештським меморандумом глибоко насрати вашим співвітчизникам.
З глибоким, і, можливо, катастрофічним запізненням усвідомила нову реальність лінива і розжиріла від власного благополуччя Європа.
«У Мюнхені домінували песимізм та сумніви щодо ролі США у захисті Європи, - так описує Bloomberg настрої представників країн-членів НАТО на лютневій (2024 р.) конференції з безпеки. - Члени НАТО тепер говорять у приватних розмовах про російський напад на одного з них як про небезпеку, яка потребує негайної відповіді, оскільки вони все більше сумніваються, що США збережуть свою традиційну роль захисту Європи як частини альянсу».
«Поєднання переозброєння Росії, погіршення становища України та можливого повернення Трампа в Білий дім привело Європу до найнебезпечнішого за останні десятиліття переломного моменту, - констатує видання The Economist. - Європейські держави та армії задумуються, чи повинні вони долати цю кризу без свого союзника, з яким прожили майже 80 років.
… зараз вже стоїть питання не тільки в тому, чи кине Америка Україну, а й у тому, чи може вона кинути Європу. При цьому щоб заповнити простір в НАТО, що утвориться внаслідок відсутності США, Європі доведеться зробити набагато більше, ніж просто збільшити витрати на оборону..»
Думаю, ви пам'ятаєте, що термін «кинути» має подвійне значення – як класичне, так і «приблатнене». На жаль, до опису цієї ситуації підходять відразу обидва значення цього слова.
Кандидат у президенти США містер Трамп вісказав пряму загрозу виходу країни з блоку НАТО. Це змусило європейські країни провести термінову інвентаризацію наявної військової могутності та можливостей її нарощування, і стало абсолютно ясно, що без підтримки США, Європа проти недоумкуватого путіна довго не простоїть. Та й, власне, НАТО завжди був військовим союзом, базовою основою якого були США.
З часів Другої світової війни світ неодноразово переживав складні моменти, наприклад Карибська криза. І завжди НАТО здавалося чимось непорушним та ґрунтовним. Але ось настала чергова криза – і з'ясувалося, що не лише претендент на пост глави США, а й вирішально-значна частина його прихильників – американських сенаторів - цілком здатні легко та просто влаштувати банальне «кидалове» не лише окремо взятій Україні, а й цілій Європі.
Зазначу, що головним приводом для можливого демаршу претендент Трамп називає недостатнє фінансування військових програм НАТО з боку європейських учасників блоку. Мовляв, розкриєте гаманці – ми, США, ще подумаємо: піти чи залишитися.
У принципі, якщо міркувати по-торгівельному – все логічно. Якщо ж озирнутися назад, згадати історію і те, який авторитет мав блок НАТО в усьому світі, яку потужну підтримку надавав там, де формувалися принципи свобод та демократії – нинішня ситуація не сумна, а трагічна.
А як же принципи?
Які принципи, гайс, давайте рахувати бабки.
Це нові реалії.
До речі, подібна самоізоляція була характерною для США аж до бомбардування Перл-Харбора. Америці було начхати на чужі війни, на загибель країн і народів до того дня, коли коли удару було завдано саме по них. З того часу нація піонерів добровільно взяла на себе місію світового демократичного локомотива, незважаючи на те, що ця місія є надзвичайно високовитратною. Але саме тому США мали статус країни №1 у всьому світі.
І ось тепер з боку США на адресу європейських партнерів із НАТО пролунала фраза про те, що за все треба платити. А країні, якій за підписом президента США гарантувалася безпека, тепер цілком серйозно пропонується не отримувати, а купувати озброєння для самозахисту. На жаль, йдеться про нашу Україну. І диктує це нове правило навіть не президент США, а лише кандидат на цю посаду.
Чим закінчиться ця історія для всього світу – покаже найближче майбутнє; вибори США вже дуже скоро.
Але вже зараз є той, хто від того, що відбувається, вже може потирати свої погані рученята. Його ім'я – Хуйло.
Віталій Виголов
